Наше життя - безкінечний пошук: кохання, істини, сенсу існування... 45 мільйонів українців з 1991 року шукали себе. Ну як шукали, ми просто блукали в часових колах, періодично поринаючи у вир криз та дефолтів. Ми створили нову державу з символікою, Конституцією, территорією та нацією. Все це було втрачено лише за декілька хвилин, коли прийшло розуміння того, що наші досягнення лише примари зі сподівань.
Я не хочу говорити стосовно правильності дій однієї чи іншої сторони, громадських позицій тощо. "Шукаючи Європу, ми знайшли Україну" - фраза яка сьогодні не дає мені спокою. Погоджуватися з нею чи ні - особистий вибір кожного. Зараз в тренді філософствувати та думки гадати, бо такі часи настали: ти або підтримуєш певні ідеї, або їм зраджуєш. Проте як багато ми втратли в пошуках себе?
Мій найдорожчий скарб - моя сім"я, яка подарувала мені життя в усіх розуміннях цього слова, а разом із ним власну думку. Моя мати та я - діти різних поколінь, бо старша вона за мене майже на сорок років. Вона народилася після смерті Сталіна, шила яскраві сукенці в 70х, танцювала на шалених дискотеках 80х, молилася в 90х, дивлячись в обличчя новій епосі. Не зважаючи на це я завжди пишалася нашими стосунками - єдністю двох найрідніших душ. Ми пережили разом втрату рідних нам людей, в тому числі мого батька та її коханого чоловіка, а випробування зробили нас ще ближче, навчивши просто довіряти. Так було завжди. Проте останні кілька місяців ми дивмося в один бік, але бачимо зовсім різні речі. В нашому спілкуванні зникли напівтони, тепер все чорне чи біле. Але що це змінює? Я не перестала бути її дочкою так само, як вона не перстала бути моєю матір"ю. Ми можемо годинами сперечатися, часом до сліз, але не тому що не розділяємо думки одне одного. Нам боляче, бо жодне горе не змогло нас розлучити, а наяність громадянської позиції та впевненість у власних поглядах - змогли.
Нас об"єднує одне - ми обидві доньки України. Вона - за збігом обставин, я - за власним вибором. Лише двоє, але ми одне ціле, що зветься родиною. Так само із нашою країною, нас 45 мільйонів, проте ми діти однієї землі. Ми можемо розмовляти на різних мовах, дивитися різні канали, читати різні книги та молитися різним богам - це і робить нас особистостями.
З покон віків нас намагалися розділити, проте ми боролися аби мати право вибору, право бути собою та, найголовніше, аби єдиним, що нас розділяє був Дніпро. Так чому у цій битві ми ладні втратити всі здобутки наших предків? Невже бажання "зеленої трави за огорожею" змусило подивитися в очі членів нашої родини та побачити там ворогів?
Моя бабуся була матір"ю чотирьох дітей, та коли її питали кого з них вона любить більш за все та відповідала: "В мене п"ять пальців на руці, який би я не порізала мені буде однаково боляче". В нашої матері мільйони пальців, та біль втрати кожного буде однаковим, бо справжнє кохання не знає партій, не питає ім"я президентів та говорить усіма мовами.
Гарна стаття.
ВідповістиВидалитиІ в ній є та доля правди, яка зараз є присутньою в кожній родині. Особливо там де є батьки віком від 45, і їх діти віком від 19. Коли думки вони не розділяють. Мені дуже прикро, що деякі родини, люди не розуміють простих речей. Вони хочуть , аби ми жили в тій країні де на їх думку нам буде краще. Але чому вони вирішують за нас?! Адже ми усі маємо свої думки та мрії.
Наприклад, я хочу жити в країні де не буде війни, де я можу бути впевнена у завтрашньому дні. Але це зараз не можливо.
Сьогодні я йшла з магазину і почула дивний звук, підняла голову і подивилась у небо і побачила гелікоптер(вертоліт) і стало якось моторошно на душі. Прийшла додому і замислилась. А якщо ми будемо усі свідками війни?!
Писати можна багато, але чи є у цьому сенс!
Ти гарно підмітила - "Справжнє кохання не знає ім"я партії, не питає ім"я президента і розмовляє на всіх мовах".
Я хочу побажати кожній людині, знайти своє кохання - немає різниця ця людина буде з України чи іншої країни та хочу побажати нашій любій Україні миру та спокою. І нехай нам допоможе Боже)