Як втратити найдорожче?

Наше життя - безкінечний пошук: кохання, істини, сенсу існування... 45 мільйонів українців з 1991 року шукали себе. Ну як шукали, ми просто блукали в часових колах, періодично поринаючи у вир криз та дефолтів. Ми створили нову державу з символікою, Конституцією, территорією та нацією. Все це було втрачено лише за декілька хвилин, коли прийшло розуміння того, що наші досягнення лише примари зі сподівань.

Я не хочу говорити стосовно правильності дій однієї чи іншої сторони, громадських позицій тощо. "Шукаючи Європу, ми знайшли Україну" - фраза яка сьогодні не дає мені спокою. Погоджуватися з нею чи ні - особистий вибір кожного. Зараз в тренді філософствувати та думки гадати, бо такі часи настали: ти або підтримуєш певні ідеї, або їм зраджуєш. Проте як багато ми втратли в пошуках себе?

Мій найдорожчий скарб - моя сім"я, яка подарувала мені життя в усіх розуміннях цього слова, а разом із ним власну думку. Моя мати та я - діти різних поколінь, бо старша вона за мене майже на сорок років. Вона народилася після смерті Сталіна, шила яскраві сукенці в 70х, танцювала на шалених дискотеках 80х, молилася в 90х, дивлячись в обличчя новій епосі. Не зважаючи на це я завжди пишалася нашими стосунками - єдністю двох найрідніших душ. Ми пережили разом втрату рідних нам людей, в тому числі мого батька та її коханого чоловіка, а випробування зробили нас ще ближче, навчивши просто довіряти. Так було завжди. Проте останні кілька місяців ми дивмося в один бік, але бачимо зовсім різні речі. В нашому спілкуванні зникли напівтони, тепер все чорне чи біле. Але що це змінює? Я не перестала бути її дочкою так само, як вона не перстала бути моєю матір"ю. Ми можемо годинами сперечатися, часом до сліз, але не тому що не розділяємо думки одне одного. Нам боляче, бо жодне горе не змогло нас розлучити, а наяність громадянської позиції та впевненість у власних поглядах - змогли.

Нас об"єднує одне - ми обидві доньки України. Вона - за збігом обставин, я - за власним вибором. Лише двоє, але ми одне ціле, що зветься родиною. Так само із нашою країною, нас 45 мільйонів, проте ми діти однієї землі. Ми можемо розмовляти на різних мовах, дивитися різні канали, читати різні книги та молитися різним богам - це і робить нас особистостями.

З покон віків нас намагалися розділити, проте ми боролися аби мати право вибору, право бути собою та, найголовніше, аби єдиним, що нас розділяє був Дніпро. Так чому у цій битві ми ладні втратити всі здобутки наших предків? Невже бажання "зеленої трави за огорожею" змусило подивитися в очі членів нашої родини та побачити там ворогів?

Моя бабуся була матір"ю чотирьох дітей, та коли її питали кого з них вона любить більш за все та відповідала: "В мене п"ять пальців на руці, який би я не порізала мені буде однаково боляче". В нашої матері мільйони пальців, та біль втрати кожного буде однаковим, бо справжнє кохання не знає партій, не питає ім"я президентів та говорить усіма мовами.

....разрушенный

Каждый день в этот порт заходили одни и те же яхты. Ну как каждый день... Когда погода была хорошей, солнце светило, дул попутный ветер, а в море не было новой рыбы. Они отбрасывали свои якоря, чтобы во всю насладится преимуществами этого места: комфортным расположением, обходительным персоналом и, при необходимости, использовать связи владельца. Так продолжалось несколько лет. 

Однажды в этих краях был сильный шторм, ветер бушевал, разбивая все на своем пути. Всего несколько часов и прибежища не стало. Старые доски плавали в воде, отражая в ее зеркальной глади потерянные надежды.  

Еще в преддверии непогоды, все покинули это место и не вернулись, боясь накликать на себя беду.

Владельцу пришлось туго, но он смог восстановить свое детище. Как говорят в народе, свято место пусто не бывает, и очень скоро в порту начали появляться редкие гости. Это были совершенно другие яхты. 

И вот снова светило солнце, дул легкий весенний ветер ... Прекрасные корабли, выстроившись в ряд, снова заполнили порт. В этом месте царил покой, который казалось можно пощупать. Это был один из многих дней, просто вторник или среда... 

Иногда стоит впустить в свою жизнь бурю, чтобы она снесла все, уничтожив остатки надежды, удалив веру, унеся решительность. Тогда вы сможете освободить жизнь от лишнего, оставив чистое полотно. Это место быстро заполнят, только теперь уже сильные люди, которые не побоятся быть с вами, когда трудно.